| 
Слухання відбулися. А чи все почуто?
Народна справедливість (№48 листопад 2005)
5.12.05
… наша Україна не може адекватно говорити з усім світом, як це є щодо неї.
Згадуючи особисте, покійного діда, який життя поклав, захищаючи людей, я хотів подати людям у залі сигнал, що в нашій історії вже було таке, коли розділяли і зраджували свої. Потім відбувалося глибоке розкаяння і ми ще досі не замолили всі гріхи перед ненародженими поколіннями, які пішли в ті страшенні роки голодомору за вічну межу, не розвинулися, не дали вирости новій Україні, новим поколінням, бо помирали цілими сім`ями.
І що не можна виставляти одну думку, яка сьогодні здається, можливо, єдино правильною, входить в ракурс, так би мовити, єдиного "одобрямса". Не можна відкидати іншу позицію, іншу думку, особливо коли вона продиктована інтересами України.
Тому я мав намір довести до загалу кілька головних тез, що пов`язані з національною безпекою, з інформаційним суверенітетом, без чого суверенітет України, державна незалежність – фікція. І це позиція глибоко патріотична, бо заданість цієї розмови була одна (у всякому разі на пленарному засіданні). Щоправда, на секційних була більш професійна розмова.
Як зіставлення, про що я не сказав, бо не вважав за потрібне принижуватися до того, щоб уклінно просити екзальтовану аудиторію: "Дайте ж мені висловитися"... Вони просто продемонстрували ступінь і рівень своєї інтелігентності. Це — представники різних громадських інституцій. "Захлопували" тільки частинка, переважно та, яка годується з однієї годовниці неукраїнського походження. Зрозуміло, у них інтерес був, щоб не дати висловитися, щоб не почули мою позицію — позицію державника, позицію проукраїнську.
Я мав намір таке сказати, і, власне, це те, що є моєю позицією. Нинішній інформаційний простір і нинішня ситуація, як і все в нашому житті, має (а сьогодні це особливо рельєфно) дві сторони, два боки медалі — позитивне і проблемне, негативне.
Позитив — розмаїття інформаційної сфери, реальна конкурентність. У нас майже півтори тисячі телерадіоорганізацій різного рівня, майже 25 тисяч друкованих засобів масової інформації. Причому вони мають різну сферу поширення — і місцеву, і загальнонаціональну. У нас немає проблеми щодо реальної конкурентності (щоправда, державних там тільки 30 телерадіоорганізацій).
Але, разом з тим , проблемна, негативна тенденція — це медіа-монополізм — особливо в комерційному мовленні. Я абсолютно не виступаю за те, що ми повинні десь у когось відібрати, перерозподілити. Але я за те, щоб чітко простежувалися пріоритети держави, України при видачі ліцензій, а не працювали якісь механізми тіньових домовленостей, схем отримання ліцензій, причому дуже часто на шкоду національним інтересам. І це добре, що у нас є різноманіття медіа різних форм власності. Але коли вони збираються у великі, укрупнені медіа-монопольні структури, то несуть загрозу інформаційній безпеці держави. Вони стають своєю протилежністю.
Позитивна складова — відкритий доступ до джерел інформації. Скажімо, друковані засоби масової інформації можуть засновувати як громадяни України, так і громадяни інших держав, особи без громадянства. І такого відкритого законодавства щодо друкованих ЗМІ, як у нас, мало в Європі і світі. Тому ми безпрецедентно відкрита держава.
Разом з тим, є серйозний негативний бік цієї ситуації. Йде інформаційна експансія щодо України, незабезпечення паритетності присутності у світі. Тобто наша Україна не може адекватно говорити з усім світом, як це є щодо неї. Я там, все таки, встиг навести приклад, що маленьке Закарпаття має 83 FM-мовника в своєму ефірі. Але я не встиг сказати тезу про те, що географічний кордон України (особливо в західних і східних регіонах Криму) на 150-200 км — далі, ніж кордон радіочастотний. Тобто, на нашій території, подекуди на 200 кілометрів по периметру, працюють наші сусіди, спокійно, бо виставили у себе потужні передавачі, зайшли в наш ефір, у телевізійне мовлення. А ми ж маємо на це адекватно реагувати.
Відбувається значне звуження інформаційного суверенітету аж до загрози національній інформаційній безпеці. Це факт. Про це треба говорити. І Україна є об`єктом маніпулювання, нею маніпулюють — оце дуже не подобається нашим "ура-патріотам", які годуються із зарубіжної годівниці.
Ясна річ, вони не хотіли б, щоб про це хтось говорив в Україні. Тоді легше маніпулювати, легше вести інформаційну війну проти України. А насправді це так і робиться, застосовуючи механізми, які усувають Україну як конкурента.
Безумовно, позитивним є те, що с реальна свобода слова. Це факт. Настільки реальна і розвинута, що. навіть, представники влади різної політичної окраски мають видання, які анекдоти поширюють тощо. Це нормально, природно. Але з точки зору, навіть моральних засад журналістської етики (щодо Президента, Прем`єра, скажімо)... Якщо ти мас ш 5-7 міністрів, а твоя газета поширює: такі принизливі тексти, то я на це дивлюся з відповідною оцінкою моральності тих хто це робить. Безумовно, необхідно розробити Закон про захист професійної діяльності журналістів — ми не робимо, він відповідним чином опрацьовується. Він мав би обмежувати діяльність журналістів тільки лише питаннями захисту національних інтересів і не посягання на державний суверенітет, приватне життя людини; сферою, куди втручатися не можна, не дозволено.
Реальна свобода слова є, а проблема, негатив полягає в тому, що є продовження рецидивів тиску на ЗМІ з боку деяких чиновників, власників, які інколи бувають ще страшнішими, ніж перші.
Втручання деяких ЗМІ, окремих журналістів у сфери, які складають певну недоторканість. Це приватне життя, сфера національної безпеки.
Зловживання свободою слова. Якби ми виробили Закон про захист суспільної моралі, професійної діяльності журналістів, ми б не мали цих проблем.
Власники, які комерційний проект у якийсь момент перетворюють у джерело політичної роботи "як агітпроп" — це справа дуже серйозна.
І нам треба пройти між "сцілою і харібдою" цих реальних проблем. Про це, до речі 7-а Міністерська міжнародна конференція, яка відбулася в Києві, говорила.
Я хотів нагадати: головна лінія розламу:
- між свободою слова, необхідністю гарантування свободи особистості — от де проблема;
- між назрілою необхідністю забезпечення створення суспільних форм організації ЗМІ і сприяння молодій українській державі, її утвердженню і зміцненню, становленню. Адже не можна створити державу без інформаційного суверенітету.
Контекст розмови громадськості виводиться в сферу таку мовляв, українській державі взагалі не треба державною сегмента. Я категорично не заперечую. Наша позиція чітко прописана в наших пропозиціях, пов`язаних з тим, що треба державний сегмент, суспільний, комерційний, приватний ... Але не можна в жодному разі ліквідувати, бо в цьому випадку можна просто забути про інформаційний суверенітет і про державу як таку.
І треба чітко уявити, який сегмент інформаційної сфери с невідчужуваним, стратегічним ресурсом держави, а що має повністю обговорювати інтереси суспільства. Тобто, є державна складова, а є суто суспільна. Проте, і державна складова, яка має також існувати, повинна мати суспільний зміст.
Ось головні, постановочні, проблемні, форматні виклики і розуміння значущості інформаційної сфери для інтересів суспільства і держави.
