| 
Польоти яструба: уві сні та наяву
Олексій Редченко, Народна газета
9.12.05
Російський міністр нахабно погрожує розірвати з Україною всі військові контракти в разі нашого вступу до НАТО, тоді як сама Росія військово-промислове співробітництво з Альянсом нарощує?
Майбутнє Російської Федерації оцінюють по-різному — гама наших почуттів тут пролягає від закликів бути пильними щодо відродження рефлексів "собіратєльніци" до необхідності бути готовими до утилізації продуктів її неминучого розпаду. Хай там як, а на яструбиній ниві (про демократичну наразі не йдеться) наш сусіда - "орел" має як здобутки, так і втрати. Чи призвичаїться зрештою цей дивний "птах" до цивілізованих польотів, значною мірою залежить од нас, бо Україна може відіграти роль європейського "адаптера" для російського суспільства.
Що з того, що якийсь російський міністр нахабно погрожує розірвати з Україною всі (!) військові контракти в разі нашого вступу до НАТО, тоді як сама Росія військово-промислове співробітництво з Альянсом нарощує? Чи не настав час для наших політиків, дипломатів і бізнесменів вийти за межі України і знайти спосіб донести до працівників російського ВПК і взагалі російського суспільства просте запитання — чого це вони мають втрачати вигідні контракти і робочі місця через політиканство власних чиновників? Чи не настав час для нашої політичної еліти шукати важелі впливу на кадрову політику російських президентів, як ті впливали на кравчуківську та кучмівську, прибираючи небажаних їм К. Морозова, Б. Тарасюка та інших?
Замість скаржитися на те, що Росія "виштовхує" Україну з проектів із розробки нових видів озброєнь, як це робить А. Кінах, саме він як голова РНБО мав би запропонувати дієву альтернативу.
Взагалі ж, подібні недружні щодо нас висловлювання — найкраще пояснення причини відсутності Росії на форумі Співтовариства демократичного вибору, що відбувся в Києві минулого тижня і зібрав представників 23 країн Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Справді, ну що робити Росії чекіста Путіна на зібранні спільноти, метою якої є "перетворити нашу частину європейського континенту на простір демократії і стабільності", зокрема "шляхом врегулювання існуючих конфліктів" і "розкрити значний економічний потенціал регіону" (цитую Президента Ющенка), в той час, як мета Москви — збереження економічно-васальної ієрархії цієї частини Європи і дестабілізація нових демократій як головний інструментарій власної політики?
Не можна не відзначити безпрецедентно високий рівень активності Києва на євроатлантичному напрямку протягом тижня, що минув. Крім згаданого форуму, відбувся самміт "Україна —ЄС", де прозвучало рішення Євросоюзу надати економіці України ринкового статусу. Серед підписаних документів — "енергетичний" меморандум з прицілом на зближення та інтеграцію енергоринків ЄС та України. Угода про співробітництво щодо Глобальної супутникової навігаційної системи "Галілео" — перспектива залучення України до Першої космічної програми ЄС і членства в Європейському космічному агентстві.
Хоча наразі це передусім "лірика", не може не тішити те, що вже нині 51% мешканців найвпливовіших західноєвропейських країн воліли б бачити нас у Євросоюзі...
"Нафтобаз України" та британська "Шелл" уклали угоду щодо спільної розробки, видобування та продажу вуглеводнів із глибоких покладів газу в Дніпрово-Донецькому басейні, частина яких залягає під вищими шарами, які нині перебувають в експлуатації. Документ було підготовлено дуже оперативно і початок робіт заплановано вже на наступний рік.
ЄС відкрила місію в Одесі з метою зміцнення прикордонного і митного режимів на україно-молдовському кордоні і відпрацювання "образу того майбутнього кордону, що існуватиме, коли Україна стане членом ЄС". Крім навчання прикордонників і митників, місія надасть технічну допомогу на облаштування наших кордонів у сумі 7 млн. евро.
Днями Україна стала повноправним членом Ради міністрів оборони Південно-Східної Європи — SEDM, до якої входять Італія, Греція, Туреччина, Албанія, Болгарія, Румунія, Словенія, Македонія, Хорватія і США. Серед її пріоритетів — безпека на кордонах, миротворча діяльність, військово-промислове співробітництво і військові навчання.
Чи не "забагато" для одного тижня? Отже, Київ інтенсифікує західноєвропейський вектор. Кремль нервується, хоча доречно запитати: а на що він розраховував, тягнучи дамбу до української Тузли за часів і так готового ледь не все віддати Кучми?
Маємо сприятливі міжнародні обставини. Крім Вашингтона, Україні сприяє Велика Британія, що головує в ЄС, а в Німеччині замість "пивного друга" Путіна Шредера до влади прийшла коаліція ХДС/ХСС і СДПН, яка зацікавлена в розвитку відносин з Україною.
Та повернімося до яструба. Варто нагадати, що воєнна доктрина нашого сусіда, який має всі види зброї масового знищення, передбачає можливість застосування ядерної зброї проти ядерних і неядерних держав. Наголошується, що ЗС Росії повинні готуватися до активних дій — як оборонних, так і наступальних. А зобов`язання СССР від 1982 року щодо незастосування ядерної зброї першим проти будь-якої держави світу скасовано ще в 1993 році.
Попри такий "бравий" перелік воєнної спроможності Путіну закидають ліквідацію російських воєнно-морських баз у Лурдесі (Куба) і Камрані (В`єтнам), коли той мотивував цей крок завеликою для РФ орендною платою — $500 млн. на рік. Справді, це "трохи" перевищує $72 млн., що їх платить Москва за плюндрування наших розкішних кримських земель...
Путіну також закидають втрату в останні роки важелів впливу на Молдову (там комуністи, що при владі, на відміну від "наших", ведуть країну в ЄС і НАТО), Грузію, Україну і навіть Білорусь. В цьому контексті особливо зрозуміло, що означатиме для Москви "здача" ще й Севастополя... То чого дивуватись істеричним заявам колишнього командувача Чф РФ Касатонова та інших про те, що "Чф Росії базуватиметься у Севастополі й після 2017 року" і що "Крим рано чи пізно повернеться до складу Росії"?
Москва організовує походи кораблів ЧФ РФ до Індійського океану. По закінченні останнього з них російський міністр оборони задоволено відзначив, що "флот активізувався, є боєздатним і виконуватиме завдання, які перед ним ставляться"...
Кремль не зацікавлений у конструктивному й відкритому діалозі з Україною. На прохання Києва прискорити формування російської частини міждержавної комісії "Ющенко —Путін" і наблизити термін засідання комісії, де було б розглянуто блок економічних і міжнародних питань, військово-технічне співробітництво і гуманітарну сферу, Москва відмовчується... Адже ініціатива та аргументація з багатьох питань — на боці Києва, і якщо Грузія домоглась од Москви скорочення терміну виводу російських військ з баз на грузинській території з 11 до 3 років, і зменшила розмір "відкупного" за "матеріальні цінності" з $550 млн. до нуля, то чому Київ не здатен дати лад з ЧФ? На думку Б. Тарасюка, розмір орендної плати має бути приведений у відповідність із нинішніми цінами, а не тими, що існували в середині 1990-х, коли укладалась угода.
Дієвою відповіддю на газошокові акції Росії міг би бути негайний перегляд кучмівсько-путінської угоди щодо безкоштовного проходу російських суден через Керченську протоку, а також перегляд або денонсація угод з ЧФ. І, на відімкнути від Володимира Великого, що поставив Херсонес на коліна, просто "вимкнувши" йому воду, Київ може відключити підрозділи ЧФ ще й од електрики, а деякі від газу. Ми, насправді, не такі вже слабкі й сумирні, як самі звикли вважати. Просто на разі Київ демонструє добру волю. Але до відомого вислову "Велика Росія, а відступати нікуди — за нами Москва!" невдовзі може додатися трохи інший за смислом український — "За нами — Євросоюз"...
Взагалі можна зрозуміти небажання Кремля сприяти походу України на Захід, але газова "шокова терапія" — невдалий хід, бо він не так наверне на бік Москви нових "правовірних" з України, як піднесе критичні щодо Кремля настрої в українському суспільстві і лише додасть аргументів на користь нашого вступу до НАТО і ЄС, де поводяться в цілому пристойніше.
Там принаймні не дивуються українській мові наших високопосадовців. А от у Москві дуже здивувалися, коли голова "Нафтогазу" Олексій Івченко спробував вести перемовини через українсько-російського перекладача. Знайшлися "здивовані" і в нас. Дехто з урядовців уряду Тимошенко запитував: "Олексію, ну навіщо це тобі треба — дражнити гусей?" Микола Томенко теж не міг збагнути: "Ну хіба можна доручати перемовини з Москвою щодо газу голові Конгресу українських націоналістів?", певно додаючи стиха — це ж як Бандеру послати... А що такого? Адже пускаємо ми на власну територію всілякий шовіністичний непотріб. А тут представницька людина поїхала. До того ж, що такого особливого зробив Івченко? Він просто торує шлях для інших наших чиновників, які не зобов`язані знати російську і тим більше використовувати її у спілкуванні з іноземцями. Нехай краще всі наші стратегічні партнери — і на сході і на заході — беруться за підготовку кваліфікованих перекладачів з української і відкривають кафедри україністики у своїх університетах...
Тим часом російські стратеги таки шукають нових дієвих способів забезпечити власні інтереси за наш кошт, зокрема закликають "розробити сучасну імміграційну політику, що створить можливості ефективно використовувати надлишки робочої сили країн СНД на допомогу російській економіці та натуралізувати тих іммігрантів, які хочуть і заслуговують стати російськими громадянами". Йдеться про перетворення російських медіа, передусім електронних, на "авторитетне джерело інформації про події в сусідніх державах, на зразок Бі-Бі-Сі в англомовному світі". Тож прихід "Комерсанта" в Україну, мабуть, лише початок.
Москва врахувала події в Болгарії, яку трактувала колись як свою 16-ту республіку, де російську мову, колись обов`язкову, було виключено зі шкільних програм і замінено на англійську, німецьку, французьку, італійську... Московські стратеги, замість проштовхувати в країнах-сусідах офіційну двомовність, закликають поширювати російську через ділові та торговельні стосунки, поп-культуру, ініціювати змагання між громадянами СНД за стипендії на навчання в Росії, створювати на території сусідів т. зв. слов`янські (тобто російські) університети...
Бруднющому Глєбу Павловському, що бачить власну роль у розробці "ноу-хау з попередження революцій" і бідкається, що нині Кремль "не має достатнього інтелектуального, організаційного інструментарію", що дав би змогу йому "точними діями втручатись у справи інших країн", хочеться одповісти — не прибідняйтеся: в Україні існує ціла низка партій і кубло нардепів, що відкрито обстоюють російські інтереси. І сьогодні всі ці колабораціоністські резерви підтягуються і шикуються: від "акул" штабу Януковича до галасливої дрібноти на кшталт Шуфрича і Чорновола.
Власне, на наших очах розпочинається другий акт "битви за Україну" — парламентські вибори.
